Подорож Кульбабки
(місцева казка)
Казкарка:
Жила на світі степова Кульбабка.
До неї часто прилітала Бабка,
Яка завжди, по цілих три години,
Розповідала подрузі новини.
(Діалог Бабки з Кульбабкою)
Бабка:
Таке скажу: за степом, над рікою,
У місті, що з фортецею старою,
Стоять великі житлові споруди,
В яких живуть найкращі в світі люди!
Відповідь Кульбабки…
Як жаль, та я не в змозі уявити,
Що так на білім світі можна жити…
Яке ж отам все дивне і чудове…
А як же зветься місце те казкове?..
Бабка:
Це Кропивницький – те чарівне місто,
В якому дуже затишно і чисто.
Місцеву ж річку – люди звуть Інгулом.
І, кажуть, що у ній, на дні, під мулом,
Скарби лежать в затопленій галері…
Казкарка:
Тут Бабка, як завжди, в своїй манері,
Раптово зупинялась на півслові,
Й псувала цим історії казкові.
І, вмить, вона зникала, не простившись…
Кульбабка ж наша, трохи зажурившись,
Голівоньку схиливши, міркувала,
Про те, що далі степу – не бувала…
……………………………………….
У гості до квітучої Кульбабки –
Приходили зайці, піджавши лапки…
Вони Кульбабці теж розповідали
Про всі оті місця, де побували…
(Діалог Кульбабки з Зайцями)
Зайці:
Прийшли тобі розповісти про місто,
Що, навесні, вдягається барвисто.
У ньому все радіє і сміється.
Те дивне місто Кропивницький зветься!
По ньому русло йде Інгулу-річки –
Сріблястим звивом водяної стрічки,
По берегах якої, до водички –
Гілля схилили молоді вербички…
Казкарка:
Кульбабка знову щиро дивувалась,
І місто уявити намагалась…
Кульбабка:
Я бачу, он, в почеснім караулі,
Вербички, віддзеркалені в Інгулі…
Там вулиці… Ось – затишні оселі…
Тут – городяни, що завжди веселі…
Та можу я лише фантазувати,
Бо в тім краю мені не побувати…
Казкарка:
Коли ж зайці вже йшли в свою домівку –
Кульбабка, знов, схиляючи голівку,
Тихенько починала сумувати,
З-за того, що не вміє мандрувати…
Кульбабка жаліється…
Колись я народилася з насіння
І в землю уросло моє коріння…
А, значить, з місця зрушитись не в змозі:
Не можу йти в мандрівку по дорозі…
Не маю крил, щоб небом полетіти…
Я прикро, що ростуть на місці квіти…
І, чи мені здійснити давню мрію?..
Чи зможу мандрувати?.. Чи зумію?..
Казкарка:
До золотоволосої Кульбабки
Приходили і зелененькі жабки.
З сусідкою своєю степовою,
Про місто, що стоїть понад рікою,
Ці жабенята часто говорили,
І, мимохідь, комариків ловили…
Одна з жабок:
Ще прадід бачив мій, крізь очерети:
По набережній їздили карети,
В яких – пани – шляхетні і багаті –
Тоді, ще в місті Єлисаветграді –
Красунь-жінок розвозили на бали,
І, у палацах, з ними танцювали!..
Які ж, ото, були чарівні пари:
Красуні найгарніші і гусари,
Що йшли, опісля балу, на виставу –
В театр, що здобув для міста славу!..
Казкарка:
Коли ж зникали жабки у болоті –
Кульбабка, знов, стояла у журботі,
І горювала, перед тим як спати,
Бо не навчилась подорожувати…
Кульбабка горює…
Люблю я дуже степ, але бажаю
Дістатися колись до небокраю…
І на чарівне місто поглядіти…
Та розумію: так не можуть квіти…
Міцне коріння тут мене тримає…
Немає в мене ніжок… Крил немає…
Нажаль, щодня, одне і те ж я бачу…
І сумно так, що я ось-ось заплачу…
Казкарка:
Одного ранку всі росою вмились
І бачать, що в Кульбабки народились,
З колишньої жовтесенької квітки –
Пухнастокрилі і біленькі дітки,
Які, як сестри з рідними братами –
Зібрались в кульку, в круг своєї мами…
Стоїть Кульбабка вся у пухоцвіті…
Та тільки Вітерець, тієї ж миті,
Підкравсь й дмухнув на неї жартівливо!..
І, зразу, почалося справжнє диво:
Розбіглися від мами малюки,
На вітер посідали, залюбки,
Й під небо над степами полетіли,
Неначе й повертатись не хотіли…
Діти (мамі)…
Матуся, не хвилюйся, це не втеча!..
Як з Вітерцем награється малеча,
Й, намилувавшись дивним краєвидом,
У враженнях, з подвійним апетитом,
У гуморі, натхненні, позитиві –
Вернемось ми і радісні й щасливі!..
Казкарка:
Кульбабка ж посміхалась їм услід:
Кульбабка:
«Пограйтесь і вертайтесь на обід!»
Казкарка:
А діточки сміялися пухнаті:
Дітки:
Ми швидко, бо засиділися в хаті!
Тому і вирушаємо в політ,
Щоб зверху подивитися на світ!..
Казкарка:
Несе малечу Вітерець над степом.
Несе над лісом – майже понад небом.
І, з висоти пташиного польоту,
Малята бачать, і сріблясту воду
Ріки-Інгулу, і розлоге місто,
Що райдугою сяє урочисто,
Бо в ньому – в шибці кожного віконця –
Як в дзеркальцях, іскриться світло сонця!..
По вулицях ідуть щасливі люди,
Скрізь музику й пісні веселі чути… (може бути пісня)
Наше місто – Кропивницький!
1.
В давнину до Інгулу-ріки
Поселятися йшли козаки,
Щоб на ці степові береги
Не змогли зазіхнуть вороги.
Козаки від усіх небезпек
Берегли цю долину лелек.
І з найперших козацьких споруд
Моє місто з`явилося тут!
ПРИСПІВ:
Кропивницький, ти – місто моє!
Кропивницький! Вже час настає
Все, що маєш – явити сповна,
Бо у тебе на серці весна!
Наче сад наше місто росло.
Тут багато народів було,
Що у єдності братній жили
І прославити місто змогли.
І в століттях козацький наш рід
Не спинив свій орлиний політ,
Від якого тут чоловіки
І найкращі у світі жінки!
ПРИСПІВ:
3.
Наше місто – яскравих митців:
Вояків, ковалів і купців.
Віршував і співав тут народ,
Збудували Ельворті завод,
Науковці прославили край,
Був запущений перший трамвай.
Кропивницький тут жив і творив
І найперший театр відкрив!
ПРИСПІВ:
Діти:
А, ось, під золотими куполами,
Стоять велично стародавні храми!..
А, ось, і верби – в річці миють коси...
А, ось, сади і виноградні лози…
Тут вистачає свята і роботи:
Працюють шахти, трудяться заводи…
А, на валах фортечних – дві гармати,
Які вже розучилися стріляти...
Казкарка:
Ось так – усівшись Вітерцю на спину –
Побачили згори таку картину –
Маленькі дітки матінки-Кульбабки
(Ще кращу, ніж зайці, Вертуха й жабки!)…
Діти:
Та час настав додому повертати
І матінці про все розповідати…
Казкарка:
Кульбабка знову стала Вітер чути,
І бачить: з неба, наче парашути –
Летять-спішать її пухнасті дітки,
Які сідають м’яко довкруж квітки.
Й від дітлахів одразу чує мати –
Про те, де їм прийшлося побувати…
Діти діляться враженнями…
Ми у фортеці бачили гармати!..
Змогли над Дендропарком політати!..
Ми бачили високу телевежу,
Удягнену в хмаринку, як в одежу!..
Ми бачили музеї і заводи!..
Ми бачили Інгулу срібні води!..
Ми бачили дороги і будинки!..
Захоплюючі це були картинки!!!...
Казкарка:
Кульбабка за дітей своїх радіє
І думка ось така їй серце гріє:
Кульбабка:
«Хто у житті не зможе полетіти –
Той робить все, щоб мандрували діти!»
Казкарка:
Ця казка вчить, що материнська сила –
Дає дитині для польотів крила!
Дитина:
Бо, тільки той, хто маму поважає –
Завжди, як птах, до неба долітає!
Павло Чорний